Стандарт доказування «поза розумним сумнівом» в «медичних справах»

Або декілька слів про когнітивний дисонанс доктора в судовому процесі

У контексті узагальнення адвокатської практики відзначаю.
Вислів «поза розумним сумнівом» (beyond a reasonable doubt) нерідко зустрічається в судових рішеннях по справах. У широкому розумінні воно означає достатність наданих даних для того, щоб будь-яка розумна людина (наприклад, без когнітивних відхилень, і зацікавлена у з’ясуванні дійсного стану речей) погодилась б із висновками.
У природничо – наукових твердженнях, в тому числі про життя і здоров’я людини, нічого з математичною точністю не доведено остаточно.
Максимум, чого можна досягти, – зробити так, щоб твердження було поза розумним сумнівом.
Верховний Суд Держави Ізраїль відзначив в одному з своїх рішень: «Суд зазначає, що перевірка розумності поведінки лікаря повинна розглядатися відповідно до прийнятих на той час критеріїв і відповідно до медичних знань, які були відомі на момент здійснення акту».
Інститут доказування обґрунтовано розглядається в якості наріжного каменю судочинства.
Еволюція правових систем здійснювалася за допомогою систематичного реформування процесуального законодавства, впровадження нових елементів, спрямованих на зміцнення фундаментальних гарантій кримінального і цивільного процесу, які забезпечують змагальність і рівність сторін.
Європейський суд з прав людини, використовуючи традиції і особливості загального та континентального права, прагне дотримуватися закріплених в них принципів судочинства, що впливають на організацію його діяльності з точки зору відповідності критеріям справедливого судового розгляду.
Справедливий судовий розгляд передбачає встановлення фактів шляхом розгляду наявних у справі доказів і в першу чергу з точки зору їх допустимості.
Римський статут Міжнародного кримінального суду у статті 66 визначає презумпцію невинуватості наступним чином:
1. Кожен вважається невинуватим, поки його вина не буде доведена в суді відповідно до застосовуваного закону,
2. Обов’язок доказування вини обвинуваченого лежить на Прокурорі,
3. Для засудження обвинуваченого Суд повинен переконатися в тому, що обвинувачений винен і це не підлягає сумніву на розумних підставах.
Переконаний, що доречним згадати джерело даного стандарту, який сходить до англійського права: справа «Міллер проти Міністра пенсійного забезпечення (Miller v. Minister of pensions. (1947). У цій справі лорд Деннінг навів різницю між двома стандартами «поза розумним сумнівом» і «баланс ймовірностей» на основі власних узагальнень. На його думку, «доказ поза розумним сумнівом» має бути зрозумілим наступним чином: він (доказ) не повинен досягати впевненості, але повинен мати високу ступінь ймовірності. Доказ «поза розумним сумнівом» не означає доказу поза тінню сумніву. Закон не зміг би захищати суспільство, якщо це формулювання створило би химерні можливості уникнути правосуддя. Якщо свідчення проти людини настільки є сильним, щоб допустити лише віддалену можливість її невинуватості, яка може бути відхилена тезою: «звичайно, це можливо, але анітрохи не ймовірно», – факт доведений поза розумним сумнівом.
Доведення поза розумним сумнівом означає, що суд повинен піддавати всі докази такій ретельній перевірці, щоб бути переконаним поза розумним сумнівом у тому, що всі важливі елементи, покладені на притягнення до відповідальності матеріальним законом, є доведеними. Якщо Суд не переконаний, обвинуваченого необхідно виправдати: Див. Кримінальну сесію № 30 від 2006 р., Уганда проти доктора Аггрея Кійґі.
Людське розуміння поняття дійсності і сама дійсність не є речами тотожними остільки, оскільки вони визначені рівнем пізнання людиною дійсності. Але й в такому розумінні поняття, все ж таки, більше ніж фікція.
Аналізуючи співвідношення прав, обов’язків та відповідальності лікаря, з одного боку, та прав, обов’язків та відповідальності пацієнта, можна дійти висновку, що на індивідуальному рівні лікувального процесу («лікар-пацієнт») є очевидна перевага у правах пацієнта над професійними правами лікарями і більша ступінь відповідальності у лікаря. Ймовірно, що в цьому проявлена позитивна відповідальність лікаря перед цілою громадою, представники якої написали закон.
На практиці, як правило, це веде до того, що лікар у своєму захисті повинен застосовувати принцип affirmanti incumbit probatio («той, хто стверджує, повинен довести своє твердження»), тобто тягар доказування плавно переміщується з сторони обвинувачення (пацієнт, прокурор) на сторону захисту (захисник, лікар). Судова практика, на мій погляд, має цьому підтвердження. Так, Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду вказала: «Хоча чинним законодавством встановлено, що ніхто не повинен доводити своєї невинуватості, однак у межах змагального судового розгляду кожна з сторін не повинна залишати без підтверджень свої доводи, зокрема і на спростування обвинувачення». Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80224205.
Змагальність судового процесу не відміняє презумпції невинуватості.
Я проаналізував декілька кримінальних справ тієї категорії, на якій я спеціалізуюсь, а саме: невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого (стаття 140 Кримінального кодексу України).
І виявив таку тенденцію: сторона обвинувачення, викладаючи підозру, обвинувальний акт, вважає лікаря винуватим у порушенні права пацієнта на охорону здоров’я, яке передбачене ст. 6 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Нагадаю, що норма права, яка передбачена цією статтею, визначає наступні права людини на охорону здоров’я:
«Стаття 6. Право на охорону здоров’я
Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:
а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;
б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
д) кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері охорони здоров’я;
ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;
и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;
і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи відповідного типу у разі незгоди громадянина з висновком державної медичної експертизи, застосування до нього запобіжного заходу як до особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, примусових заходів медичного характеру, примусового лікування, примусової госпіталізації та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я порушуються права громадянина України на охорону здоров’я.
к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду;
л) інформування про доступні медичні послуги із застосуванням телемедицини.
Законами України можуть бути визначені й інші права громадян у сфері охорони здоров’я (кінець цитати Закону).
Обвинувачення, викладене у такій спосіб (з безпосереднім посиланням на ст. 6 вищенаведеного Закону), змушує обвинуваченого (лікаря) наводити свої аргументи та доводи чому він, лікар, не забезпечив своєму конкретному пацієнту, якого він лікував:
а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;
б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері охорони здоров’я;
ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;
и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;
і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи;
к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду;
л) інформування про доступні медичні послуги із застосуванням телемедицини.
Скажете, що звинувачувати лікаря «як ворога народу» – це абсурд і відмахнетесь? Але, повірте, це лише до того часу, поки персонально Ваш процесуальний статус не зміниться на статус «підозрюваний» чи «обвинувачений».
Скажете, що обвинувачення має бути конкретним і тут, вочевидь, потрібно повертати обвинувальний акт прокурору, як такий, що не відповідає вимогам закону. Але тоді, будь-ласка, зверніть увагу на судову практику з цього питання.
Таке обвинувачення викликає у лікаря когнітивний дисонанс.
На мій погляд, за звичайних умов відносин «лікар-пацієнт», тут доречна теза: «звичайно, це можливо, але анітрохи не ймовірно».
Ось так, справа 1947 року, коли було застосовано стандарт «доказ поза розумним сумнівом», слугує правовому захисту лікарів у XXI столітті.

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *